Персидський (перс)

Перський кіт - потужний масивний кіт із загальним враженням округлості ліній, великою круглою головою з опуклим черепом, дуже короткою широкою кирпою, сильними широкими щелепами й масивним підборіддям, маленькими широко й низько посадженими вухами, великими круглими широко розставленими очима, короткою масивною шиєю, компактним широким округлим масивним тілом, короткими масивними кінцівками, великими круглими компактними лапами, коротким товстим хвостом і дивно густою й довгою об'ємною віддаленою від тіла шерстю з багатим густим підшерстям.
Історія Перської породи найтіснішим чином пов'язана з ангорськими котами. Існує думка, що мутація, у результаті якої утворився ген довгої шерсті, відбулася в котів Кавказького регіону й була причиною утворення ангорської породи. В 1614-1626 роках італійський аристократ і мандрівник П'єтро делла Валле (Pіetro della Valle) під час своєї подорожі через Східну Європу, Туреччину, Персію й Індію виявив незвичайну для Європи досить широко розповсюджену породу домашніх котів з довгою шерстю, а його сучасник француз Нікола-Клод Фабрі де Переса (Nіcola-Claude Fabrі, seіgneur de Peіresc) став першим європейцем, що почав розводити цю породу. З першої чверті XVІІ століття ангори стають популярними спочатку при Французькому королівському дворі, а потім в інших королівських домах Європи, як єдині для XVІІІ-XІ століть довгошерсті коти в Європі.



У середині 70-х років у Німеччині й Чехословаччині була зареєстрована велика кількість випадків прояву спадкоємного захворювання (мукополісахароідоз), що з одного боку дозволяло одержати сильно закурношених крупноголових тварин, але з іншого боку вело до появи великої кількості різних деформацій черепа й кістяка. Оскільки в Європі в цей час переважав британський (класичний) тип персів, то до таких проявів ставилися дуже обережно, однак американці зацікавилися новим посиленим типом і стали вести планомірну селекційну роботу в цьому напрямку, гранично посиливши рамки відбору. Вони навіть увели новий породний різновид - пікфейс (гранична закурношеність, у результаті якої перенісся виводиться вище рівня очей, а мочка носа - вище внутрішніх куточків очей). У результаті сьогодні існують два внутріпородних типи, що різко відрізняються один від одного - класичний або британський (кругла у фас і профіль голова з нормально розташованим стопом і мочкою носа на 2-3 мм нижче нижнього віка), найбільш близький до природного, відрізняється багатоплідністю й гарним здоров'ям потомства, і американський (кругла у фас, але з більш опуклим чолом і скошеною потилицею в профіль голова з трохи вище розташованими вухами, завищеним стопом і дуже короткою спинкою носа). Залежно від висоти розташування мочки носа в порівнянні з очима американський тип може бути майже класичним, відкритим (short open type), екстремальним й "пікфейс". Оскільки американський тип містить у собі безліч відособлених галузей подібних типів з різними генетичними програмами росту й розвитку тварин, для одержання здорового потомства селекціонерам необхідний строгий підбір сумісних по даних програмах пар, що вимагає уважного вивчення й контролю над розведенням. Деякі організації вольовим рішенням заборонили розведення пікфейсів з міркувань здоров'я тварин.

Англія, як найбільша колоніальна держава, стояла в основі формування Перської породи. В 1887 році законодавець мод у планомірному розведенні котів - Британська спілка аматорів кішок - винесла постанову, що відтепер всі довгошерсті коти називаються Перськими або Довгошерстими й увела стандарт на нову породу, що у своєму розвитку прийшла до сучасної Перської, і вже наприкінці XІ століття перси були представлені на перших виставках котів, хоча їхній тип, природно, разюче відрізнявся від сучасного. Гімалайські коти (і Бірманські) внесли істотний вклад у формування гімалайського (пойнтового) забарвлення в персів. До початку 60-х років перська порода мала найбільше число забарвлень і найбільшу популярність. У результаті твердої й спрямованої селекції тип породи вдосконалювався й наближався до сучасного.



У середині 70-х років у Німеччині й Чехословаччині була зареєстрована велика кількість випадків прояву спадкоємного захворювання (мукополісахароідоз), що з одного боку дозволяло одержати сильно закурношених крупноголових тварин, але з іншого боку вело до появи великої кількості різних деформацій черепа й кістяка. Оскільки в Європі в цей час переважав британський (класичний) тип персів, то до таких проявів ставилися дуже обережно, однак американці зацікавилися новим посиленим типом і стали вести планомірну селекційну роботу в цьому напрямку, гранично посиливши рамки відбору. Вони навіть увели новий породний різновид - пікфейс (гранична закурношеність, у результаті якої перенісся виводиться вище рівня очей, а мочка носа - вище внутрішніх куточків очей). У результаті сьогодні існують два внутріпородних типи, що різко відрізняються один від одного - класичний або британський (кругла у фас і профіль голова з нормально розташованим стопом і мочкою носа на 2-3 мм нижче нижнього віка), найбільш близький до природного, відрізняється багатоплідністю й гарним здоров'ям потомства, і американський (кругла у фас, але з більш опуклим чолом і скошеною потилицею в профіль голова з трохи вище розташованими вухами, завищеним стопом і дуже короткою спинкою носа). Залежно від висоти розташування мочки носа в порівнянні з очима американський тип може бути майже класичним, відкритим (short open type), екстремальним й "пікфейс". Оскільки американський тип містить у собі безліч відособлених галузей подібних типів з різними генетичними програмами росту й розвитку тварин, для одержання здорового потомства селекціонерам необхідний строгий підбір сумісних по даних програмах пар, що вимагає уважного вивчення й контролю над розведенням. Деякі організації вольовим рішенням заборонили розведення пікфейсів з міркувань здоров'я тварин.