Меконзький бобтейл

Меконзькі бобтейли (стара назва тайські бобтейли) - це одна з ожилих легенд котячого світу. В давнину в палацах і храмах Древнього Сіаму жили коти незвичайного забарвлення з темними мордочками, ногами й хвостами. Вони охороняли скарби й супроводжували тайських принцес у їхніх прогулянках. Під час купання красуні знімали із себе прикраси й нанизували їх на зламані хвости котів, з яких коштовності не могли впасти на землю й згубитися. У меконзьких бобтейлів хвости унікальні. Кожен короткий хвіст має свої, тільки йому характерні загини, злами й петлі (некоректності) з обов'язковою некоректністю біля основи. Не всі з них можна побачити під шерстю. Зате можна відчути, обмацавши хвіст. Так що хвіст меконг-бобтейла - це його "паспорт".



У меконзьких бобтейлів зовсім собача поведінка. Коти спокійно ходять на повідку, можуть носити різні речі в зубах, просити з ними грати, кидаючи різні предмети. У меконг-бобтейлі в не вбираються пазурі на задніх ногах, і вони цокають при ходьбі, як собаки. Меконзькі бобтейли майже не дряпаються й, захищаючи себе, скоріше вкусять, чим подряпають. Цікавий характер меконзьких бобтейлів. Вони дуже допитливі, завжди перебувають там, де й господар. Меконги, на відміну від інших котів, ніколи не відводять погляду, можуть довго дивитися в очі людині своїми ясно-блакитними очами. Ці коти говіркі, як й інші представники східної групи, але менш "прилипаючі", ніж сіами. Цікаво, що якщо в будинку живе пара, те лідируюче положення займає кішка. А при вихованні потомства більшу частину турботи на себе бере кіт. Він і вилизує кошенят, і привчає їх до нової їжі й туалету, а кішка тільки годує й стежить, щоб батько правильно займався дітьми. А якщо ні, то від ляпасів дружини і її бурчання він не застрахований. І от що цікаво, коти зносять все це стоїчно, навіть не намагаючись суперечити. Та хіба й можна інакше, якщо перед тобою блакитноока "сіамська принцеса"!



І ще одна відмінність цих котів від інших, котра також пов'язана з легендою: їхня шкіра нещільно прилягає до м'язів практично по всьому тілу й на її відтягування кішка майже не реагує. Розповідають, що охороняючим храми й палаци Древнього Сіаму котам нерідко доводилося боротися зі зміями. Якби при укусі змії отрута попадала в кров, то охоронцям би не пощастило. Але укус попадав не в м'яз, а в шкіру, де кровоносних судин значно менше.